БУДІВНИЦТВО ДЕРЕВ'ЯНИХ ХРАМІВ

Стародавні кам’яні собори і класичні дерев’яні церкви – унікальні споруди, зведення яких розпочалося ще в X столітті після прийняття християнства, вражають майстерністю і мистецтвом умільців, які їх створили. Храми, що простояли кілька століть і існують донині багато в чому завдяки реставрації, не тільки дають можливість познайомитися з різними школами зодчества, а й продовжують уособлювати своїм виглядом силу і міць православ’я.

У різні історичні періоди переважали окремі архітектурні напрямки, для кожного з яких були характерні свої форми і зовнішнє оформлення. Але незалежно від того, в якому стилі велося будівництво храму, будь-який з них містив у собі щось від попереднього і майбутнього.

До поширених типів культових споруд належать:

• хрестово-купольні храми у візантійському стилі, що міцно вкоренилися на православному Сході і з’явилися після хрещення Київської Русі. Прямокутні в плані, вони могли бути як скромно оформленими, так і такими, що вражають уяву своєю пишністю. Їхньою характерною особливістю є пірамідальна композиція, де головна роль відводиться центральному куполу, високо піднятому на барабані;
• шатрові та багатошатрові храми, що з’явилися в XV-XVI століттях і мають практично однакову основу – восьмерик на четверику. Не мають аналогів у європейській архітектурі. Покрівля храмів (облицювання шатрів і глав) могла виконуватися лемешем з осики, що надавало їм особливої ошатності;
• ярусні храми, що характеризуються наростанням восьмериків або четвериків, які поступово зменшуються в розмірах. Як і шатрові споруди, могли виконуватися з каменю або дерева, і рясніти зовнішнім декором;

• храми-ротонди епохи класицизму та бароко, круглі в основі, що дісталися у спадок від античності. Символ вічності, вони сміливо можуть називатися дорогоцінними перлинами серед збережених будівель XVIII-XIX століть. Відтворення та реставрація храмів цього типу особливо важлива з огляду на їхню нечисленність;

• храми-кораблі, які почали будувати в XVII столітті. Кубічні споруди, з’єднані з дзвіницею прямокутною будівлею. Образ корабля, на якому можна вирушити в плавання житейським морем, є символом порятунку віруючих;

• храми “іже під дзвони” або “під дзвоном”, що зводяться з XV століття. Ажурні стовпоподібні або пірамідальні будови, де ярус дзвону розташований під главою, над основним об’ємом;

• клітські храми, невеликі прості споруди з однією маленькою главкою і двосхилим дахом, які згодом розвивалися і отримували все більш складні форми. Найпізніші з відомих будівель датуються початком XVIII століття.

• Константинопольський Патріархат
• Олександрійський Патріархат
• Антіохійський Патріархат
• Єрусалимський Патріархат
• Українська Православна Церква
• Сербський Патріархат
• Румунський Патріархат
• Болгарський Патріархат
• Грузинський Патріархат
• Кіпрська Православна Церква
• Грецька Православна Церква
• Польська Православна Церква
• Албанська Православна Церква
• Чехословацька Православна Церква
• Православна Церква Америки

Також існують автономні Церкви з різним ступенем самостійності:

• Синайська Православна Церква ІП
• Фінська Православна Церква КП
• Японська Православна Церква МП
• Китайська Православна Церква МП
• Охридська архієпископія СП

Дзвіниця – яскрава прикраса православного храму, але головне її призначення полягає в тому, щоб нести на собі дзвони, у які буде зручно дзвонити. Відповідно, ті, хто будує храм із дзвіницею або окрему дзвіницю, мають уже на етапі створення проєкту залучати спеціалістів із церковного дзвону. Існує безліч тонкощів. Як будуть розташовуватися дзвони? Як буде обладнано робоче місце дзвонаря? Як стане розходитися звук?
Приміром, дзвіниця, розташована в місті, поблизу житлових будинків, не повинна бути занадто “гучною” – інакше не уникнути невдоволення навколишніх жителів. Але й зникати, не долетівши до слухачів, дзвону не повинно. Як заздалегідь передбачити його тональність і гучність? – Вони залежать від форми (профілю) дзвонів і, звісно, від їхньої ваги. А ще – від правильності розвішування: дзвін має летіти у відкриті прольоти дзвіниці, а не гаситися стінами.

При правильному розташуванні дзвонів один умілий дзвонар може керувати цілим ансамблем. Однією рукою він приводить у рух язики малих дзвонів, троси яких з’єднані у зв’язку, іншою – змушує дзвеніти середні, а ногою ритмічно натискає на педалі, що з’єднані з язиками важких благовісників.

Розвішування дзвонів слід проєктувати разом із самою дзвіницею, оскільки балки, на яких вони розташовуватимуться, вбудовуються в стіни. Закріпити їх пізніше, коли колоколонесуча споруда вже буде добудована, буде неможливо – надто велику вагу вони мають витримувати.
Під час будівництва дзвіниці важливо розрахувати навантаження, яке вона зможе нести. Мало того, що дзвони можуть важити до кількох тонн – вони регулярно створюватимуть вібрацію, яка зруйнує будівлю, якщо її міцності виявиться недостатньо.

І нарешті, ще один важливий аспект. Під час обладнання дзвіниць нерідко трапляється прикрий казус. Будівлю побудовано, балки змонтовано, залишилося підняти дзвони. Для храму відливають великий благовісник… і бачать, що він просто не пройде в проліт дзвіниці! Щоб такого не сталося, знову ж таки, слід заздалегідь усе розрахувати і, можливо, підняти важкі найбільші дзвони на призначене їм місце ще до завершення будівництва.

Щоб відповісти на запитання, коли з’явилися дзвіниці, слід звернути погляд на історію самих дзвонів. Дзвіночки, що дзвенять, існували ще до Різдва Христового – у Китаї, де вони з’явилися у XXIII столітті до нашої ери. Коли ж дзвони увійшли в церковний ужиток? Красива легенда свідчить, що в V столітті за Р. Х. святитель Павлін Милостивий заснув на квітучому лузі та побачив уві сні, що ангели розгойдують квіти дзвіночків, і ті мелодійно продзвенюють, прославляючи Творця. Прокинувшись, він наказав відлити дзвони з металу і дзвонити в них перед початком церковної служби, закликаючи народ на молитву. Сталося це в м. Нола в Італії, єпископом якого був святий Павлін.
У Київську Русь дзвони, судячи з усього, прийшли разом з її Хрещенням. Археологічні розвідки свідчать, що в домонгольський час у Києві діяла майстерня з відливання дзвонів. Відомо, що під час усобиць між князями 1067 року Полоцький князь Всеслав завоював Великий Новгород і забрав звідти дзвони Софійського собору, забравши їх у своє місто. Це свідчить про те, що дзвони, особливо великі благовісники, цінувалися дуже високо, були своєрідним свідченням високого статусу міста і цілком могли стати об’єктом боротьби.

Перші дзвіниці у Київській Русі були найпростішими, тож їх ще не можна було б назвати дзвіницями в строгому сенсі слова. Вони являли собою навіс, під яким розташовувалися стовпи з укріпленою на них поперечиною, на яку і вішали дзвони.
Коли ж з’явилися перші монументальні дзвіниці? Літописи згадують про них, лише починаючи з XIV століття. Найімовірніше, вони являли собою дерев’ян або кам’яні стіни з укріпленими на них дзвонами, вкриті покрівлею-навісом. На іконах XVI століття вже можна побачити і описані вище дзвіниці, і дзвіниці в сучасному розумінні слова – у вигляді восьмигранних дерев’яних башточок.

Дзвіниці бувають різними: одно– і багатоярусними, кам’яними і дерев’яними, що стоять окремо або є частиною будівлі храму. Існують і храми з двома і навіть більше дзвіницями.  Коли йде масштабний дзвін, в усі дзвони – на них працює відразу кілька дзвонарів, від яких вимагається велика злагодженість і віртуозне мистецтво, щоб дзвін був гармонійним. Храми з двома дзвіницями, що являють собою башточки, розташовані над фасадом з боків від головного входу, поширені не стільки в Україні, скільки в інших – як на Заході, так і в Греції, і на Балканах. 

Православний дзвін має особливість: він ритмічний, а не хаотичний і не відтворює музичні мелодії. Хаотичним є так званий очепний дзвін, поширений на Заході – під час такого дзвону розгойдуються самі дзвони, а не їхні язики. Дзвін, що відтворює мелодії, не є традиційним для православного богослужіння. Як правило, так грають на дзвонах не дзвонарі, а світські фахівці або карильйони – спеціальні пристрої, що змушують дзвони звучати, але не до служби, а, наприклад, у певні години дня.

Але звернемося до класичних православних дзвіниць.
У великих монастирях дзвіниця – це, як правило, споруда, що стоїть окремо або з’єднана зі стінами обителі. Часто вона буває дуже висока і стає архітектурною домінантою монастирського комплексу. Складається така дзвіниця з кількох ярусів – до п’яти, на верхніх з яких розвішані дзвони. У нижньому ярусі – закритому – нерідко знаходиться невеликий храм. На верхні рівні ведуть вузькі гвинтові сходи. У буденні дні до служб зазвичай дзвонить одна людина на одному з ярусів дзвіниці. У великі церковні свята, головне з яких Великдень, співають усі дзвони, і працює цілий ансамбль дзвонарів. Перебуваючи на різних ярусах, не бачачи один одного, вони вміло грають злагоджений, потужний дзвін.

У парафіяльних храмах дзвіниці, як правило, мають один ярус дзвону. Але це зовсім не означає, що вони низькі! Дзвони розташовуються високо над землею, і щоб піднятися до них, потрібно чимало потрудитися! У багатьох храмів дзвіниці прибудовані до церковної будівлі із західного боку, під ними знаходиться вхід до храму. Це зручно: щоб перейти з храму на дзвіницю, дзвонареві не потрібно виходити на вулицю.

Досить рідкісний на сьогодні тип – “храм під дзвони”. Такі церкви були поширені у XV-XVI століттях, будували їх і пізніше. Дзвіниця в них розташована над центральною частиною. 
Любителям церковної архітектури знайомий вираз “Північний трійник”. Він означає храмовий комплекс, що складався з трьох дерев’яних будівель:

• зимового (опалювального) храму;
• літнього (який не мав системи опалення, зате був більш високим і просторим);
• дзвіниці.

Дерев’яні дзвіниці Півночі, як правило, були відносно невисокі, зате мали виразні шатрові завершення.
Шатрові дзвіниці будували і з каменю – як правило, у містах. Легка, повітряна, спрямована до неба біла дзвіниця конічної форми є окрасою обителі.